Є люди, які, здається, прийшли у цей світ, аби зробити його кращим, добрішим. Чужа біда їм болить як своя, не буває, щоб вони кимсь або чимсь не опікувалися: людиною, тваринкою, рослинкою, джерельцем...

Фото автора.

СВІТЛАНА Василівна Чернюк саме з цієї когорти. Підійшла до магазину — до неї вже квапляться кілька собак-приблуд: знають, що для них завжди гостинець припасений. Гуляє лісом — на пеньку залишить хліб, печиво для лісових мешканців, до мурашника цукерку кине. Бачить, що на квіточку, яка біля стежки виросла, можуть наступити, — обов’язково відхилить рослинку в інший бік.

Два роки тому Світлану Василівну, котра працює медсестрою, пацієнт попросив прихистити лелеченя, яке випало з гнізда. Хто б сумнівався, що жінка «всиновить» кволе пташеня. Подрібнювала нещастячку, якого назвала Іванком, їжу, годувала, як дитинку, і таки виходила.

...Давненько не була я у Світлани. Нарешті днями вибралась на гостину. Відчиняю хвіртку і бачу: посеред двору стоїть її вихованець, щось по-своєму сердито тріщить, недовірливо позираючи на мене. А вийшла на ґанок хазяйка — затріпотів крилами, закинув голову і весело заклекотів. Потім повагом пішов за хату у супроводі кицьки Марусі і песика Мишка.

— Не повірите: в дитинстві мріяла, щоб у мене жив лелека, — усміхається Світлана. — І дорослою, коли зовсім темно в житті ставало, просила Бога, аби послав добру людину та лелеку... Бачите, на отій зрізаній старій березі ми зробили гніздо. Іванко любить у ньому сидіти, щоранку зустрічає там сонечко, клекоче, кланяється, ніби вітає новий день. Я призвичаїлась разом із ним дивитися світанок. Це моє щоденне маленьке диво: вранішня зоря, клекіт лелеки. Хочеться жити і жити.

— А не намагався лелека полетіти від вас? — питаю.

— Я так зраділа, коли цієї весни до нього прилетіли одноплемінники. Вони розмовляли між собою, а потім Іванко знявся над будинком і... зник на три доби. Дуже хвилювалася, бо для нього ж усі друзі — і люди, і коти, і собаки. Бігала, шукала. Знайшла у парку. Лежав у крові, знесилений і ледь дихав. Виходила бідолаху. Він тепер навіть за ворота не виходить. А он бачите скирдочку біля паркану? — очі співрозмовниці сяють. — Там їжаки зимують. Одного вечора влітку чоловік гукає: «Світлано, давай швидше хліба». Дивлюсь — у нього в руках їжак, він його з ями дістав. Дала я колючому трохи ковбаски, водички. Він швидко з ними впорався і зник. А через десять хвилин у дворі було, ми нарахували, дванадцять їжаків різних розмірів — мабуть, вся їжача родина прийшла. Довелося виносити ще посуд і пригощати. Все літо ми їжаків підгодовували. Якось, набираючи воду з криниці, відчула, як щось примостилось на нозі. Глянула, а то наш їжачок, обвитий куском рибальської сіті, яка в’їлася йому в тіло. Я його взяла на руки, думала, поколюсь. А він розтягнувся, пригорнувся до мене, носиком ткнувся в шию і сопе. Розплутала сіть, він побіг...

У цьому вся Світлана. Вона до безкінечності може розповідати про своїх підопічних. А от про себе — не любить. Доля не завжди була до неї прихильна. Вийшла заміж, поїхала до Києва, працювала там у лікарні. Та не склалося, повернулася до батьківської хати, жила сама. Але, певно, за доброту Бог нагородив її і лелекою, і добрим чоловіком. Питаю про нього.

— Ми познайомились, коли Валентин у моєму будинку вікна міняв... Я була категорично проти, щоб Валентин до мене переїхав. Він молодший од мене на 13 років... Мені 55, хворе серце дає про себе знати. Проте він слухати не захотів про різницю у віці. Зараз Валентин на Донбасі, воює в зоні АТО. Щодня молюсь, аби повернувся. Часто читаю молитви йому телефоном, а він умикає голосний зв’язок, і всі бійці слухають.

Від Світланиних слів мені боляче. До людей — лише з добром, зігріла самотнє чоловіче серце, вдячні врятовані тваринки поруч... Їй би насолоджуватися життям, радіти, зустрічаючи оте своє щоденне диво — схід сонця... І звідки прийшла та клята війна?

Прощаюсь із жінкою, подумки бажаючи їй усіляких гараздів. Жодним словом вона ні на що не нарікнула, не поскаржилась на свої скромні статки. Світлана просто живе, мов той маленький світлячок, намагається розвіяти пітьму довкола, молиться за державу, за всіх, хто в цей час не вдома. Хай усміхнеться їй доля, хай тепло й добро повернуться, зігріють і зроблять щасливою. Вже назавжди.

"Сільські вісті"
Галина БУРАВСЬКА.
с. Стара Олександрівка